Драма на 4
дії
Дійові особи
Антін – сивий, сліпий щіткар і
музика.
Марія – його жінка, сліпа.
Єва – їхня 18-річна дочка,
сліпа.
Івась – їхній 20-річний син,
видющий.
Марко – його товариш, поважний
юнак.
Ада – 20-річна дочка професора.
Боб – її 22-річний брат,
одягнений розкішно, поганий з обличчя, йолопуватий.
Інженер – 35-річний чоловік,
сухий, виснажений.
Вояк.
Юрба за сценою.
Діється в європейському місті
під час світової імперіалістичної війни 1914-1918 років.
Поміж першою і другою дією
минає рік, а поміж другою і четвертою – три роки.
Дія перша
Біля столу Марія робила щітку.
Єва задумалася над книжкою для сліпців. Єва хоче допомогти мамі у виготовленні
щіток, але Марії любо слухати Євине читання, любо, що Єва не така темна, як вона
і Антін. Єва читає про те, чого ніколи не бачила і не побачить. Потім каже
Марії: Відки ж така на нас несправедливість? Невже ми гірші від тих, що там,
угорі, над нами гуляють, гойдаються та в чудовому світлі пишаються? Тисячі,
мільйони людей мають очі, а ми караємося у віковічній темряві». Марія хоче чути
щось веселе, гарне. Але Єву книжки вже не цікавлять так, як колись, вона не
знаходить в них відповіді на питання, що мучать її. Марія додала: «Бо книжки,
дитино, пишуть ті, що мають очі». Єва якби писала книжку, то не раділа б сонцю,
бо не знає його. Вона б тужила за ним, проклинала б темряву. Вона ж не знає
правдивого життя, людей, не знає, що означає бачити. Але все-таки, рветься
знати, бо ж живе. У книжках чужий і невідомий Єві світ, це правда. Тільки Івась
усе бачить і каже, що на світі велика кривда не лише його рідним, сліпим, але й
мільйонам видющих. Але цього Єва не бачить, тільки відчуває свою кривду, бо
вона сліпа дочка сліпих щіткарів і музик, засуджена у вічній ночі доживати свій
вік. Колись у юності так говорила і Марія. Повернувся Антін, який продав 15
щіток та ще замовлення дістав. Єва відмовилася на прохання батька йти до шевцової Зоні до річки на свіже
повітря, бо соромиться. Івасеві важко буде, бо цілий день працює на фабриці.
Зрештою Марія з Євою пішли гуляти в садок. Антін доробляв Маріїну щітку.
Увійшов бадьорий, веселий Івась, у робочому картузі, забруднений від праці, з
бляшанкою в руках. Син онімів, почувши гру Антіна на скрипці. Для Антіна
скрипка – його правдиве життя, його справжній окремий світ. Коли грає, то все
бачить, все знає. Тоді він не сліпий, тоді забуває про своє нещастя, про свою
кривду. Але син гордий батьком, гордий тим, що він – одинокий видющий син
сліпої бідної родини щіткарів. Йому любо допомагати батькові у всьому. Антін
каже до Івася: «Темна людина ніколи не може забути про своє вічне горе. Я знаю,
що поправити це годі. Сліпим я й умру. Бо я не лише жива людина. Я ще й батько.
А ти не дитина, Івасю. І тому пекучий біль томить мене всього. Як тільки
залишуся сам, то біль той підсувається до горла і давить. Тоді втікаю до своєї
скрипки і на струнах виливаю свою тугу». Татові і сину стало шкода Єви. До них
просто так зайшла Ада, дочка професора. Антін казав Аді, що якби Івась родився
сліпий, він би забив сам себе. Івась –
це єдина їхня надія. Він бачить життя, він щасливий за нас всіх. Дуже добра
дитина. Батько журиться, що сина можуть забрати на війну. Ада заспокоює його,
стверджуючи, що Івась ще молодий, а війна триватиме шість місяців. Івась у
кімнаті заспівав на мотив «Марсельєзи»: «Над залитою кровю землею Ніч похмура,
туманна стоїть. А в тумані під сірою млою Бій всесвітній, кривавий кипить». Ада
іронічно привіталася до Івася: «Поклін вам, товаришу руїннику». Івась не проти,
щоб Ада дивилася на нього аж до самого ранку. Панна Ада цікавиться соціальною
революцією. Вона ніколи не боїться того, чого не може бути. Івась сказав їй, що
соціальна революція спалахне тоді, коли будинок всіх трудящих, коли Ада не буде
шелестіти своїм одягом і ганяти з дармоїдства по місті, а буде працювати на
прожиття і зватиметься не панна Ада, а просто громадянка Ада. Івась веселий,
бадьорий і непоправний фантаст. Він здоровий, міцний, повний життя і віри в
краще майбутнє, нізащо не помінявся з Адою вірою, адже він, звичайний робітник,
працює день у день і вірить у кінець неправди, у кінець отих гордих і
зарозумілих посмішок, цілого класу Ади. «Так для вас, як і для вашого батька,
брата і всіх подібних вам, ми, робітники, у ваших очах і поняттях – нижчі
створіння». Івась бачить, що Ада не бажає знати, яка сила викохується на тих
чорних, закурених фабриках. Якби погляди цілого капіталістичного класу були
такі самі про нас, то ми втроє швидше росли б». Ада незадоволена його мовою.
Татові не до вподоби звертання на «ти» між Адою та Івасем. Але ж Ада та Івась росли
з маленьких дітей разом, знають себе наскрізь і гарно жили. Але ж яка причина ,
що бувають хвилі, що ненавидять себе. Причина за Івасем проста: безодня. Ада –
дочка капіталіста, Івась – син сліпого бідного щіткаря і простий робітник. Якби
батько Івася був професором, а сам Івась цілими днями ходив ситим і
задоволеним, з біленькими руками, тоді він і Ада прекрасно б розуміли одне
одного. Ада це заперечує. Івась каже Аді: «Вам тільки здається, що ви нещиро
говорите. Чи ви думаєте, що оті ваші посмішки наді мною не мають глибшої
причини? Це не ви посміхаєтесь, панно Адо, не ненавидите мене часами, а дух
вашого батька, вашого оточення. Цілком ясно. Близькими, рідними ми ніяк не
можемо бути, хоч би хотіли, бо ми – два протилежні світи. Обоє ми пам’ятаємо
добре, як у дитячих літах бавились разом у садку. Не раз боролися, бігали. Ніби
не було різниці поміж нами, як ви були самі, без няньки. А ось підросли, і
пішли своїми окремими, протилежними шляхами. Розійшлися, перестали бути дітьми
і стали дійсними борцями». Життя примушує Івася боротися проти Ади. Івась: «А
оці іронічні горді посмішки, хіба це не боротьба? Це ж жовч ненависті до мене,
не як до Івася, а як до робітника Івася. І ненависть ця природна у вас». Ада
думає, що Івась десь повиривав ці слова з книжки. Кокетливо звертається до
Івася, щоб він це говорив тоді, коли матиме довгу сиву бороду, а не зараз,
молоді, повні життя, надій. Ці слова здалися Івасеві порожніми. Ада не розуміє,
бо ж бути так близько неї, почувати її прихильність, і такий холод. Навіть інші
мріють про це. Для Івася навіть найприхильніше слово Ади є ворожим. Він,
стиснувши кулаки, показав, що ненавидить його, бо він і вона – два світи, такі
далекі і такі ненависні один до одного. Про що може більше думати Ада, окрім
мяких подушок, розваг, запашних кімнат. Хіба її турбує мізерна платня молодого
фабриканта Івася, що він живе бездіяльним життям, що Івась входить у підвал, як
у темну домовину? Це вже проза. Чи подумала Ада, що в льоху на очах Івася не
живе, а животіє троє нещасних, найближчих йому людей, що він почуває їхню
безпомічність, їхнє велике горе, боротьбу зі злиднями. Івась мусить щодня про
це думати. Він не нарікає, не проклинає, тільки думає: до чого здатна хоч би
оця панночка, повна життя, сили, надій, що їй підносять усе готове і що навіть
уві сні не знає, що таке недостача. Івась же живе тим, що, як оте «все готове»
повернеться проти Ади, то розчавить її без сліду, як колесо воза маленьке
яблуко. Про дружбу не може бути й мови: «Як не можна погодити вогонь з водою,
так не може бути згоди поміж двома класами, що в них різні інтереси, думки,
намагання». «Ми вже не ті маленькі колишні «ми», а так чи сяк свідомі члени
суспільства. Хіба ж із мене і взагалі з робітництва сміється ота свавільна
колишня Ада? Ні! Сміється дочка іншого світу, ворожого нам світу. Ось ви
кажете, що ми фантасти, бо хочемо рівності, справедливості. Тим часом, панно,
оті всі замурзані, погорджувані вами робітники – це одинокі борці за знищення
людської ненависті». Ада вважає, що він читає їй лекцію з нудної книжки. Івась
далі мовить, що у минулих роках, після того як розлучилися в школі, вона жила у
своєму оточенні. А теперішні її одвідини неприродні для неї. Коли вона заходить
з першого поверху в бідну кімнату Івася, то з переляком, щоб її не побачили.
Івась ніби вороже ставиться до Ади. Не забуваймо, що її дід був теж звичайним
робітником. Для Івася, її дід – це прекрасна могла б бути людина. Видко,
читання книжок для Івася не йде намарно. Ада зізналася йому, що він вміє читати
з її замкненої душі. Івась навіть пояснив їй, чому в неї такий настрій: «Ви і
ваше оточення здібні тільки до насмішок, лінивства й розкішного життя. Але,
панно Адо, повірте, прийде ще час, що зломить вас, і як попадете в перехресний
вогонь, тоді залишається вам два виходи: піти в монастир або пустити кулю в
лоб». Ада тільки вибухнула сміхом, поклала руку на плече Івасеві і сказала:
«Знаєш, я люблю дивитись, як ти так переконано говориш. Ти тоді гарний, і сила
твоя більшає. А я – люблю силу». Зачепили тему війни. На думку Івася, Ада стане
просто громадянкою Адою, а не панною Адою після війни. Ада ще й насміхається,
каже,що коли він отримає на війні хрест
хоробрості, вона сміятиметься з цього. Прийшов Марко і повідомив про початок
війни. Якби Ада була чоловіком, вона б пішла на війну. Батько Ади каже, що
тільки ця війна ущасливить людей і перемінить світ. Хоча війна не приносить
щастя. Кому потрібна ця різня народів 20 сторіччя. У місті люди збожеволіли,
радіють війні. Івась: «Радіють темні, а не свідомі. Ті, кому потрібна війна,
встигли виховати собі темну юрбу». Робітництво має протестувати проти війни.
Аді здається Івась наївним, що хоче боротися з розбурханим морем, бо це ж
державна зрада. Аді цікаво, що Марко кохає Єву. Чорт забирай, що ж тут
цікавого, коли Марко кохає сліпу Єву. Ада може кохати тільки здорове тіло.
Марко – дитина нужди, як і Єва. Їх споріднює тяжка однакова недоля. Івась
вірить, що подобається Аді, але кохання це не мускули. Щоб кохати, потрібна
гармонія не тільки тіла, а й душі. Кохання – це друге життя. А Ада шукає просто
для розваги різних пригод. Але цієї розваги у Івасеві вона не знайде. Аді подобається впертість Івася. Потім
повернувшись з порогу, підійшла і подивилась у вічі Івасеві, сказавши, чи не
має він крихітки прихильності до неї. Для Івася це примха. У нього немає часу
на подібні роздумування. Він дитина нужди і праці, і в цьому все його життя.
Ада вірить, що він боронитиме батьківщину. Івась каже: «Якби всі боронили так
вашу батьківщин, як я, то вона давно б розлетілася». Надворі лунає «слава».
Івась вибігає з хати.
Дія друга
Зимовий день. Єва біля вікна,
Марія співає надворі, чутно мелодію скрипки. Боб, у зимовому спортивному одязі,
заглядав крізь двері, потім обережно розглядався по кімнаті. Він шукав свою
сестру Аду. Побачивши Єву усміхнувся. Ось тільки Єві не до сміху. Вона
розказала йому, що Антін своєю грою на
скрипці і Марія своїм співом просять милостині, щоб бодай на хліб заробити. Єві
шкода маму й тата, Івася, що карається в тюрмі. І тут раптом Боб, вражений красою дівчини,
поцілував її в обличчя. Це нічого, що в нього гроші. Навпаки, він багатий нею,
думає про неї цілими ночами, весь час на думці вона. Єва не хоче слухати цього,
адже вона сліпа, темна. А Боб далі цілує і пригортає, кажучи: «що більша стаєш,
то краща. Ти будеш моєю милою». Єва запитала його, що він бачить? А бачить Боб
її кімнату і саму Єву. Їм гарно і добре вдвох. Тільки він попросив її не
говорити про їхнє кохання нікому, бо так треба. Сам Боб гарний, очі сині. Щаслива
Єва не усвідомлює, чи це справжнє кохання. Боб відповідає, що ні. Кохання буде
потім. Марко був здивований, коли побачив близько Єви Боба. Боб запитав того,
кого йому треба? Марко здивований питаннями Боба, адже нічого не питав його.
Той обізвав Марка грубіяном. «У моїй хаті я маю право розпоряджатися». Хіба це
хата Боба? Ні. Тут живе родина щіткарів. Хіба що цей будинок належить його
батькові, так за кожне помешкання він одержує гроші. Боб погрожує засадити
Марка у в’язницю. Потім пішов Боб. Марко пояснив Єві, що він гадюка, син
душогубця. І це правда, адже Марко вичитав у газеті, що батько Боба придумав
новий отруйний газ, яким будуть труїти і осліплювати вояків на фронті. Чим більше
продасть товару, тим швидше відкриє і другу фабрику. Івась цілий рік карається
в тюрмі за те, що агітував проти війни, а батько цього панича придумує нові винаходи
на людські муки й смерть. Єві дико це чути: «Думають над тим, щоб робити людей сліпими, а не хочуть придумати
нічого, щоб сліпих зробити видющими». Внаслідок зради проводирів, Марко
змушений іти на фронт. На прощання Марко поцілував Євину руку, бо ж виростали
разом з малих дітей. Єва запитала його, чи йде Боб на війну? Марко відповів, що
ні. «Такі, як пан Боб, на війну не йдуть. Вони тільки посилають нас, а їхні
батьки придумують отруйні гази». Ще просив Єву переказати Івасеві, що «коли
загине на війні, то хай знає, що я був його вірним другом до самої смерті».
Марко пішов. Прийшли змерзлі Антін і Марія з незаробленими грішми. Їх мучить
доля Івася, який сидить у тюрмі за те, що не хотів іти різати людей. Єва
запитала Аду, навіщо ця війна?. Ада не знає. Вона бачила багато страшних
поранених. Зараз вона бачить страшні наслідки війни. Але воєнний запал остиг не
лише серед війська, але й серед мирних людей. Хочеться Аді зробити щось велике
і корисне, але не знає що. Ніде подітися їй, душно. Їй страшно дивитися на тих
нещасних вояків з фронту: невже це люди. Входить блідий Івась, поганенько
одягнений, за ним вояк з рушницею. Івась обіймає усіх, цілує. Батьки плачуть.
Потім привітався з Адою, якій він здався страшним. Силу Івася ніхто не забере
навіть тоді, як він буде на смертній постелі. Візьмуть тіло, але не силу,
завзяття. Він не з тих, кого ламають тюремні мури. Ця війна вже остогидла Аді.
Івась чув про те, що її батько не гуляє, працює. «Наука поступає вперед. Що ж –
стати великим багачем коштом мільйонів людських жертв це для таких людей у добу
капіталізму не тільки честь, але й безсмертна слава». Ада каже, що не
відповідає за вчинки батька. Коли він винайшов отруйний газ, то вона не
допомагала йому в цьому. Івасеві це неважливо, адже все одно Ада користатиме з
його грошей, може навіть одягне на руку червоний хрестик і потішатиме отруїлих
її батьком людей. Івася відпустили, бо потрібне гарматне м'ясо на фронті.
Батьки і дочка плачуть за Івасем, який
далі змушений іти на війну. Івась каже: «Ми тільки погній для вищих. Але, коли
забагато буде цього гною, то спалить він усе. Це закон природи». Син не схотів
взяти від батька грошей, бо усе матиме. Ада побажала Івасеві, щоб повернувся
здоровим. Наприкінці з Івасем прощалися усі рідні, окрім Ади і все тому, що
Івася відправляють боронити не своїх батьків, а батьків Ади і її саму.
Дія третя
Вітальня в домі батька Ади.
Мякі меблі, малий столик і телефон. Ада, одягнена в легкий плащ і осінній
капелюх. Вона привіталася з Марком, який повідомив їй, що Івась служить з ним в
одному полку, живий і здоровий. Але не дуже воює. Івась із тих, хто не змінюється.
Ада повідомила Маркові, що мати Івася тяжко хвора. Від Івася він привіз для
батьків грошей. Марко передав Аді листа від Івася. Та безмовно зраділа і
попросила Марка прийти, щоб допоміг відписати листа. Потім вона розірвала
старанно листа, перечитала декілька рядків і перестала, замислилась, прикусила
нижню губу, насупила чоло, дочитала, глибоко зітхнула. Інженер підспівував
«Чорні думи – чорні очі». Нахилився ближче дівчини. Він випив, адже всі на
війні пють. «У житті людини є тільки два важливі великі моменти. Це як людина
родиться і як умирає. А поміж цим – роби, що хочеш, все одно помреш». Інженер
знайшов у війні щастя, власне, половину щастя. «А хіба ж гроші не щастя? І чи
можливе щастя без грошей? Так, але це в нас другорядне питання. Значить,
половина мого щастя – це благословенні гроші, а другої половини немає, і ви,
гарна панно, не хочете доповнити її». Але Ада зовсім не думає виходити заміж.
Ада вийшла, інженер прожогом побіг за нею. Входять підпилий Боб та інженер.
Інженер розказує про грубу поведінку Ади. А що Бобу до тієї ніжної, наскрізь
чутливої справи. Ви собі голови поламайте». Дочекаєшся від Боба допомоги.
Дзуськи, з ним тільки балакай та пий. Інженер питає, що з нього буде? Бобу
абсолютно байдуже до своєї професії: «Хіба не все одно, чи я буду тільки Боб,
чи пан доктор Боб? Світ на цьому нічогісінько ані потерпить, ані скористає».
Боб до грошей політик і пє за благословенну війну й отруйні гази. Боб щасливий
чоловік, йому байдуже, у нього кожен день однаковий. Боб прочитав Івасевого
листа. Інженер же вважає себе незначним і непотрібним, не хоче і хвилинки жити.
Нічого нового не має, а натомість п’є. з любовного листа Боб тільки сміється і
читає його інженеру: «Всі ваші листи я одержав. Не відписував, бо не було
потреби. Кожного дня бачу сотні людських трупів і тоді згадую вашого батька і
через нього вас. Всі ваші довжезні листи про тугу та бажання побачити чомусь
мене страшенно бліднуть серед цього поля смерті. Це, Адо, у вас з нудьги
родиться туга, а я не нудьгую. Я гордо борюся, не з вашими ворогами, а з
смертю. Бо я хочу жити. Марко заїде у ваше місто, він, бідний, по правді кохає
Єву». Не дочитавши листа, знову почали обоє пити. Інженер аж заплакав від
написаного. «Не плач інженере. Нехай плачуть ті сірі соціалісти, а ми –
буржуазія». Інженер пояснює Бобу, що жінка – прекрасне, гнучке і чортівське
створіння. Боб назвав інженера буржуазним дурнем. Боб пообіцяв інженеру
привести свою дівчину, яка повинна думати, що інженер – це Боб. Боб виконав своє слово. Інженер
нічого не розумів, тільки мусив покладатися на добре серце Боба. Єва не може
бути довго з Бобом, бо мати хвора. Боб її цілує і каже, що їде чи в Берлін чи у
Швейцарію. Більше того, Боб бреше їй, що у кімнаті крім них, нікого немає. Боб
їде на 2 місяці. Єва добра для Боба, він такий рідний їй і вона щаслива. Далі
вони заходять в другу кімнату, щоб побалакати. Тоді інженер замінює Боба. Усе
це бачить вражений Марко. Охоплений
люттю, він наставив револьвера на інженера за підлість. Марко, зловивши його
рукою за обшивку, повернув і з розмаху викинув в середні двері. Але в тій
хвилині, як він повернувся плечима, Боб схопив пляшку з вином, підскочив до
Марка і замахнувся на нього. Марко вчасно відскочив. Погрожуючи револьвером,
Марко домігся обеззброєння Бобом пляшки вина. Марко не подарує цій підлій
собаці тяжку образу нещасної дівчини Єви. Марку байдуже, де померти – чи в
тюрмі, чи на фронті. Він знає, що Боб і ота пляшка – закон, на який Марко плює.
«Раз у житті законом буду я. Ти звик мене бачити тільки смирним ягнятком, але
сьогодні я – грізний звір». Марко вивів Боба за двері. Єва, скулена, бє кулаком
у стіну. Коли надійшла Ада, у кімнаті пролунав постріл. Марко вбив Боба за
зневагу. Далі Марко прощається з Євою. Він іде до тюрми, бо його закон
скінчився. Єва і далі нічого не розуміє.
Дія четверта
Антін грає на скрипці матері.
Єва сидить з похиленою головою на столі. Єва питає батька, навіщо жити, коли
людина сліпа? Антін відповідає, що «призначено нам жити, і живемо. Одним
призначено бути багатими – іншим бідними, одним сліпими – іншим видющими. Не
наша сила, дитино». Єва питається, чия тут сила? «Казали, бог, я вірила, я
молилася йому, як уміла. А Івась наш був видющий, він бачив життя, бачив людей,
читав багато. І не молився, казав, що молитва не помагає. Ось як матінка були
хорі. Як я молилася за їх здоров’я,
як молилася! Днями й ночами, і не помогло. Померла, покинула нас. І скільки тих
сил, тату? Ось був у нас Івась. Наша радість, наш рятунок. А прийшли, силою
взяли його й погнали. Його і мільйони таких, як він. Силою примушують убивати
людей. За віщо? І нікому не в голові, що ми залишилися самі. Ніхто не
цікавиться сліпою бідною родиною щіткарів. А кажуть – ми люди. Хіба ми люди?
Може, ті, що мають очі – люди, але не ми. Ми темні, нічого не знаємо, нас хто
захоче – обманить, зневажить. Люди говорять про весну й радіють, а мені
однаково, в мене все темна ніч. Люди кажуть, що це зелене, а це червоне, це
гарне, а це погане, а в мене все темне. Вічна темінь, вічна ніч». І Єва думає
про це весь час. Чим довше думає, тим важче стає на серці. «Кожний новий день,
місяць, рік приносять з собою нові муки. Бо що значить бачити? Що значить мати
очі? Я не розумію і не зрозумію? Ось у мене очі, а я бачу бездонну, вічну ніч.
Кажуть, на вулицях тепер тисячі робітників борються за краще життя. Це вже ті
дні, що про них говорив бувало Івась. Чому ж я мушу сидіти тут? Хіба є ще гірше
життя за наше? А ми можемо тільки слухати, плакати й пухнути з голоду. Бо життя
ми тільки жебраємо. Наш світ такий далекий, такий інший від того, що в ньому
живуть видющі. У них інші думки, інші розмови. А ми у вічній темряві шукаємо
один одного, шукаємо відповіді на кожний шелест. Люди. Той Боб. Хіба я знала?
Аж тепер кажуть мені, що він був поганий чоловік. А я не знала, що таке гарне,
а що погане. Знала і почувала, що біля мене людина. Говорив мені любо, я
слухала, і чомусь добре було біля нього. А Марко, кажуть, кохав мене. Що
значить кохати? І який Марко, а який Боб? Я нічого не знаю. Боб зневажив мене,
обманув, Марко вбив його, заподіяв смерть йому. А мені обох жаль, бо не знаю
їх, бо не знаю нікого. Мені жаль тільки Марка, бо він задля мене пішов на
смерть. Чому ми такі, тату?». Антін заспокоює дочку, кажучи, що Івась
повернеться і заживуть спокійно. Але Єва відчуває, що ця революція є визначною,
але вона її не бачить. «І темне серце, і темні очі плачуть». Антін каже: «У нас
думка – це очі, і не треба сплакувати їх». Увійшла невесела, бліда, зівяла,
безсила Ада і повідомила, що багато вояків з фронту повернулося, а Івася все
немає. Вона розвідала, що у лікарні лежав з тифом, без поранення Івась. Вона
хоче, щоб Івась швидше повернувся, бо тоді б веселіше стало. Звичайно веселіше,
і навіть життя живішим стає, коли Єва біля нього стає ніби видющою. Очі Івася –
це очі всієї родини щіткарів. Їхні очі в нього. Івась за них бачить усе,
милується всім, радіє життям. Ада з розумінням поставилася, мовлячи, що сама б
віддала щіткарям свої очі і залишилася б у вічній темноті. Безумовно, їй
остогидло все, ніякої мети не має. «Ось передучора, як робітники і вояки
боролися з поліцію біля цісарського палацу, я так байдуже дивилася, ніби це
була не дійсність, а сцена. Зовсім не боялася, що можуть убити й мене. І не
можу сказати, що жалію за цісарем або співчуваю робітникам. Байдуже мені. Тепер
я така, як той розбитий корабель, що зданий на ласку розбурханих хвиль океану і
пливе, куди його кинуть грізні буруни». Ада надто багато пережила за останній
рік. Антін заспокоює її і говорить, що це не тільки у них так робиться. «У
Росії прогнали царя, прогнали панів, настановили робітничу владу». Але останнім
часом Ада не тривожиться. Їй однаково. У Росії більше року революція, а в них
тільки починається. Війна навчила її багато. Вона почала розуміти ненависть
Івася до багатих, з якої все сміялася. І це розуміння, неясне, слабке, вбиває
її, бо вона на роздоріжжі. Їй гидке своє оточення, а інше чуже. Вона не може
зрозуміти людей. Аді хочеться, щоб революція була без крові, без смерті. Ада
розказує далі Антіну, що «у місті кипить, цісаря вивезли за кордон і ті, що не
хочуть крові, складають республіканський уряд. По місту ходять юрбами вояки, що
повернулися з фронту, єднаються з робітниками, мітингують, кричать, стріляють.
Чисте пекло. Але частина війська й поліція береже ще порядку. Сьогодні прийшло
до малої бійки на Нарічній вулиці. Убито десять робітників і трьох поліцаїв,
Врятували ситуацію офіцерські батальйони. На фронтах війна скінчилася. Наша
армія розпалася, розбіглася. Французи, англійці та італійці перемогли. Газети
пишуть, що наша півмільйонна німецько-австрійська армія, що була на Україні,
теж розбита вщент повсталими робітниками й селянами. Скрізь тільки кров».
Увійшов у старому вояцькому одязі випущений Марко, якого мали розстріляти.
Марко пояснює, що до волі ще досить далеко, адже «у цісарському палаці сидять
нові цісарики і готують нові, республіканські кайдани для нас. А втім, хіба
можна сподіватися на полегшення від тих, що на початку війни ганебно зрадили
робітничий клас, а тепер загарбають міністерські крісла? Ви думаєте, що мене
випустили б, якби не вдерлися робітники й не розбили тюрми?». Марка звільнили.
Але хіба це воля, як жандармські кулі далі вбивають голодних робітників? Якби
не бунт вояків і не повстання робітників, то цісар до сьогодні сидів би собі
спокійненько тут і далі висилав би на фронт тисячі людей на смерть. Але коли не
стало цісаря, на людей замахали батогом інші. Антін не розумів Марка. Єва каже
Маркові, що весь час думала про нього і навіть забула подякувати за її оборону.
Для Марка найбільша подяка – це те, що вона думала про нього. Для Єви Марко
видається рідним братом. Марко з Євою пішли на залізницю зустрічати Івася з
фронту. Ада не пішла, бо їй погано, але Антіну зізналася, що їй соромно
подивитися у вічі Марка, неначе вона винна в підлих вчинках Боба. «Я ніколи не
думаю про це вбивство або намагаюся не думати. Він був мені брат, та я сама не
могла б стерпіти такої зневаги, яку заподіяв він Єві». Антін каже: «Ми звичні
до насильства, до поневірювання й ошукування і як відчуваю, в нас ненависть до
людської підлоти, бо ми не бачимо її». Раніше Антін жив скрипкою, а зараз його
пісня стала сумною, чорною, як його пітьма». Ада любить бувати на самоті. Увійшов
Івась з вояком, змарнілий, очі перев’язані чорною повязкою, під якими запалі
темні ями і прикриті повіки – Івась осліп. Ада плаче, вся в жаху. Івась був би
давно забив себе, якби не думка про рідних. Оті отруйні гази випекли йому очі.
Ада каже, що тепер вона змінилася. Має іншу мету, ніколи не відступить від
нього. Очі втратив не тільки Івась, а десятки тисяч вояків. Івась каже, що бути
сліпим, це гірше смерті усієї родини щіткарів. Коли згадає, що батько Ади був
винахідником і фабрикантом отруйних газів, то в темноті його очей стають
десятки тисяч жертв тих газів. Ада каже, що піде за Івасем. Але це тільки
хвилевий жаль до каліки, це тільки милостиня. Як каже Івась, «очі – найбільший
скарб людини. Дайте мені очі, хоч одне око! Хоч однісіньке око». Антін ще
жалібніше грає на скрипці. Івась просить Аду не казати батькові і Єві, що він
сліпий. Ада хутко підвела Івася ближче до батька. Івась і батько обіймаються.
Антін не просто радий зустрічі з сином, він плаче з радості, від щастя. Тепер
зрозуміло, чому інші писали листи рідним замість Івася. Антін повідомив сину, що взимку від
застуди померла мати. З Івася на фронті був ніякий вояка – жодного разу не
вистрелив у людей другого фронту, а стріляв угору, бо пани капіталісти воювали
між собою коштом і руками простих людей. А з другого боку фронту були такі самі
робітники, як Івась, що їх силою погнали на смерть. Івась перемовив цілий
батальйон, щоб перейти і здатися в полон. Потім змовкнув, зморщив чоло, ніби
згадуючи страшну хвилю свого осліплення. Коли пішли в наступ, Івась упав, бо
занедужав, щось почало душити, боліти; лежав і мучився у лікарні. Далі Єва
радіє живому Івасеві, розказала йому про визволення робітниками Марка. У їхніх
лавах мріє бачити Івася і Марка. Надворі далеко робітники з фронту співають
кричать. Кажуть, що цей уряд не для них, натомість хочуть битись. Коли знадвору
прийшов Марко і побачив Івася, він притишеним голосом проговорив: «Іва-асю».
Ада та Івась подають йому знак рукою, щоб мовчав. Але він почав ридати. Ада
каже, що це він з радості плаче. Але далі Івась каже, що не треба брехати. Йому
страшенно хочеться жити. Там, на вулицях, його товариші, червоні прапори. Далі
Івась відкрив вікно, простягнув перед себе руки і сказав: «Товариші! Я готовий,
беріть мене. Але очі, мої очі. Де мої очі? Далі руками видряпує очі. Дайте мені
очі. Одно-однісіньке око! Я так хочу жити! Боротися за всіх покривджених! Я
сліпий. Вітай, сліпа родино щіткарів, нового сліпця». Антін та Єва вражені. Але
Івась до кінця сам не вірить, що він сліпий. «Я здоровий, жити хочу, жити буду.
Чуєш, Марку, ходімо. Смерть зрадникам трудящих і сліпих! Хай живе німецький Жовтень.
Хай гинуть ті, що осліпили нас». Далі Івась каже: «Сліпих багато, мільйони, але
вони прозріють. Марку, дай руку! Веди до світла сліпу родину щіткарів, до
світла. Почекай. Хто вирвав мої очі? Хто їх зробив темними? Ті, що вирвали мене
з цеї бідної кімнати, відірвали силою від верстата. Ті, що зрадили нас у перших
днях і стали слухняними соціал-демократичними капралами імперіалізму. І я без
очей. Грабіжницька війна скінчилася, хай
же тепер, хай же тепер закипить нова війна покривджених проти наших катів».
Івасю не досить крові. «Пролита наша кров, а кров тих, що гнали нас, ховаючись
за наші спини? А кров тих, що придумували нові отруйні гази?». Марко заспокоює
заплаканого батька, кажучи, що плач не допоможе. «Сталося велике нещастя, але
від сьогодні є у вас ще один син – я, Марко. Не покину вас ніколи. Єво, Івасю.
Я ваш брат. Чуєте?». Івась каже, що самі допоможуть собі, тільки спільними
силами переможуть все горе». Навіть Ада хоче бути в родині щіткарів. Івась їй
каже: «Ні. Ти нас не поведеш. Час милостині закінчився. Тобі нічим дихати в
цьому льоху. Нам не по дорозі. Ти ніколи не зрозумієш нас. Ти не турбуйся. Нас
багато таких, але ми переможемо, хоч ми й сліпі». Яке прокляття впало на родину
щіткарів. Але Івась не падає духом, бо якщо впаде зневіреним, то буде тяжче.
«Ми родилися, щоб пережити його, перемучитись у ньому. Ми самі, ніхто не знає
нас. Надходить час, коли не буде сліпих, коли ніхто не гнатиме людей на заріз.
І ніхто не буде насильно осліплювати видющих. На обличчі щаслива усмішка. Там,
на Сході, могутня хвиля нового життя. І до нас докотилася вона. Переможемо і
ми. Нам виривали очі, але залишили зуби, руки. Ми можемо ще кусати, пальцями
задавлювати тих, що давлять нас уже сотні літ». Івасеві вирвали очі, але не
вирвали життя. Його очі – червоні прапори. «Це наші очі, що бачать далеко. Ми
будемо жити. Нас не забудуть. А червоні прапори, як пролита наша кров. А сльози
наші – білі чи червоні? Я забув, а сліз так багато в нас. Прапори червоні, біль
наш і гнів червоний. Як чудно. На вулицях радість, веселість, а родина щіткарів
справляє похорони єдиним очам своїм. Я змучений. Я надто багато пережив. Всі
очі щіткарів повинні бути разом. Сліпі очі. Все переборемо». За сценою лунає
«Марсельєза». Івась співає і цвіте радісною усмішкою. «Над залитою кровю землею
Ніч похмура, туманна стоїть… А в тумані під сірою млою Бій всесвітній, кривавий
кипить». Івась усе співає і щасливо усміхається, ніби бачить гарний сон.
