Портрет життя

Портрет відображає нас самих,

Показує прекрасне й довговічне.

Не має вічного для нас, простих,

Ми смертні, у цьому є трагічне. 

Я осінній  листок,

До тебе лечу  уві сні.

Холод аж до кісток,

В думках твої очі ясні.

Не чутно веселого свисту,

Перед очима стоїть могила.

Ти, наче вогник іскристий,

Який уже темінь згасила.

В мені ти бачиш зорепад,

Руйнівний  метеорит.

Врятуй мій духовний спад,

Я бачу в собі сталактит.

Ти бачиш усе. Фатальний кінець

Є тіснішим єднанням наших сердець.

Звичне життя відбиває буденність,
Не так уже й багато духовних еволюцій.
Людьми керує якась незбагненність,
Карколомні зміни під час революцій.

Куди ми йдемо? Що з нами буде?
Який після себе залишимо слід?
Підемо угору чи вниз у нікуди?
Прославимось чи зганьбимо свій родовід?

Відповідь шукайте у самої нації,
Вона ж - страдниця страшного світу.
Її серце не витримує щоденної реанімації,
І знову все почнеться з алфавіту.

Щастя так близько

Ще ні світ ні зоря, а я вже на ногах. Надворі справжнісіньке, гаряче літо. Виходжу й чую як пахне липовий мед, слухаю як розноситься гудіння метушливих бджілок, вдивляюся в безжурне небо, в ранкові роси. Бігаю босоніж, залишаючи за собою росянисту доріжку. Як хороше й добре. Ніщо тебе не турбує, не заважає насолоджуватися щасливими моментами життя. Вийду в поле, а там людей тьма. Всі працюють у поті чола. Біля трави я стою з вигостреною  косою.   Я люблю косити траву. Я косив так, наче природжений косар. Трава гармонійно відходила в один бік, утворюючи довжелезні ряди запашної люцерни. Ці синенькі квіточки так полюбляють бджоли, що не забувають боляче і корисно жалити мене.
Спочатку я страшно боявся бджіл, думав, що це якісь маленькі монстрики, від яких треба тільки подалі тікати. Та я  переборов свій страх, я тепер можу переглядати рамки з медом без маски. Я настільки виробив свій імунітет до цих крихітних комашок, що можу брати їх у руки, гладити, дивитися на них. А вони, як ті безпорадні малюки лепечуть щось по-бджолячому, наче звітують про свою роботу. Для мене це справжнє щастя. Коли я підношу вгору руки, бджілки синхронно злітають у небо на роботу.

Працюючи для держави, працюєш для себе

Усе починається з людини. Людина починається з добра, любові. Люди повинні отримувати задоволення від своєї роботи, приносячи користь державі. Як тут не згадати ідею сродної праці Григорія Сковороди. Тільки праця за покликанням створить досконале суспільство, гармонію в душі людини. Потрібно мати бажання працювати. Тут значну роль відіграє як внутрішній фактор, так і зовнішній. Так, цілеспрямована, розумна людина працюватиме в поті чола. Однак не всі є такими людьми. І тут на допомогу має прийти мотивація від держави, стимул працювати, створювати нове  і нове. Для цієї мотивації потрібні чималі ресурси, кошти. Ми, українці, віддавна заклали у свої голові брати і давати хабарі. Так далі жити неможливо, нестерпно. Працюючи для держави, ми, в першу чергу, працюємо для себе. Пам'ятаймо просту істину: "Хто працює на благо, той має".

Щасливі миті життя....

Літо. Золоте сонце накриває мене міріадами дрібних, лоскітливих промінчиків щастя. Я вдивляюся у фіалкові очі усміхненого і щасливого неба та поринаю у мареві веселої круговерті природи. Усе цвіте пишними трояндами заграв. Неначе крупинки вічності, пливуть сріблясто-блакитні хмарки. Я поринаю у своїх думках. Перед моїми очима тільки безмежний, фантастичний світ природи. Йду. За мною неухильно летить хмарка дрібненьких мушок. Вітер такий тихий, спокійний, що аж покращали від нього срібноволосі вівса, золотосяйні жита. Тихо пливе блакитними річками льон. А там ячміь хилиться й тче з тонких вусів зелений серпанок. Запашна, легка, наче збита крилами бджіл, біла піна гречок мене на одну мить зупинила. Просто мені під ноги лягла співуча арфа й гуде на всі вструни. Стою і слухаю щасливі миті життя. І золоте поле махнуло крилами аж до країв синього неба. Прибій колосистого моря йде через мене у незвідані далі, неперейдені межі людського буття. Відчуваю швидкопилинність метушливого сучасного життя. Тут на лоні дивовижної природи, омріяної свободи, людське життя перероджується у чисте плесо білого латаття, сповнене задумливої втіхи, безжурного задоволення і дитячої радості.

Мелодія дощу

Щоразу, коли за вікном іде дощ, я сиджу в своїй кімнаті і мене починає огортати якийсь сум. Але це не позбавляє мене можливості вслухатися в грайливі краплі дощу. Як пише славетна українська поетеса Ліна Костенко: "Послухаю цей дощ, бляшаний звук води, веселих крапель кроки..." Дощ притягує мене, мов магнітом. Моя душа виповнюється тужливим, але водночас спокійним настроєм дощу. Так як кожна людина є частиною природи, так і природа передає їй свою мелодію. Мелодія звуків, сяючої води від променів сонця мене просто вражає. Я малюю у своїй свідомості дощ, від якого моє серце тихо плаче. Коли скрипаль грає чарівну музику, всі люди його із захопленням слухають. Мелодія скрипки чимось схожа до мелодії дощу. Потрібно лише вміти почути цю музику і сповна перейнятися дивовижною мелодією. Але дощ може навівати не тільки сумний настрій. Наприклад, у дитинстві я бігав босоніж під час дощу. Відчуття були неперевершені. Я відчував і щастя, і драйв, і захоплення, все на світі.Тому дощ для мене є своєрідною, фантастичною, дивовижною мелодією, яка переповнює мою душу і сумними, і позитивними настроями.

Студентське життя

Студенти. У цьому крихітному створінні стільки сили, енергії, оптимізму, почуття гумору, що можуть позаздрити найдосвідченіші ентузіасти. Тільки вони можуть одночасно слухати монотонні, довгі, філософські лекції і переглядати фотографії в соціальній мережі, роблячи вигляд, що вони все докладно записують у свій зошит. Коли їм хочеться їсти, вони швиденько прориваються в чергу у їдальні. Хтось залишиться задоволеним, а хтось спіймає облизня. Все в цьому світі сприймається відносно. Знаєте, студенти надзвичайно економні люди. Так, у їхньому холодильнику немає повішеної миші, це приміщення в них ніколи не буває порожнім. Це ще півбіди, а коли у студента в кишені 500 гривень і він просить іншого позичити йому або скинути гроші на рахунок свого мобільного телефону, це виглядає якось незрозуміло, абсурдно. Звичайно, нікому не хочеться похизуватися своїми грошима перед іншим, щоб у кінці позбавити себе можливості купувати класні речі. А потім на сесії можна побачити набубнявілі кишені із зображенням відомих українських постатей. У деталі я не вдаватимуся. Ви й так усе знаєте. Студенти неабиякі винахідники. Виготовлення "бомб" в них у крові, приготування їжі не відходить далеко від брендових ресторанів, навчання у них викликає і насолоду, і розпач. Останнє слово я хотів би особливо підкреслити. Якщо ви навчаєтеся у другу зміну, тоді вам сюди. Друга зміна, мовляв, виспатися можна, подрімати, полежати, повчити, написати, вивчити, зробити усі справи. Так. Однак як це виснажує, як вичавлює зі студента усі соки. Ти приходиш і думаєш: "Хм, усе потрібно зробити, я вже зріла людина". Так, але хіба зріла людина погодиться телефонувати іншому товаришеві чи подрузі о третій годині ночі з цікавою інформацією: "Мій кіт нарешті став на задні. До цього він тільки ходив на чотирьох". Ні, ну це подвиг, респект, уважуха тому, хто навчив кота таке робити. Однак турбувати вночі - це все одно, що розтривожити в студентові лева, який наступного дня може вирвати з грудей серце. Від цього перебільшення доречно перейти до реальності. Як відомо, краще навчатися разом. Так, а коли в соціальній мережі хтось привітався з тобою, чи лайкнув твої фото, тобі не залишається нічого, як просто спілкуватися з цією людиною. Це тільки в тому випадку, якщо ця людина нормальна, не з прибамбахами. Словом, вона повинна мати воливу в голові. Усе в цьому світі відносно. Отак живуть студенти, навчаються, працюють, а потім в кінці той диплом покладеш на жирний від ковбаси стіл, наллєш чарку горілки і скажеш собі: "Отака вона наука, без сто грам не розберешся".