Щастя так близько

Ще ні світ ні зоря, а я вже на ногах. Надворі справжнісіньке, гаряче літо. Виходжу й чую як пахне липовий мед, слухаю як розноситься гудіння метушливих бджілок, вдивляюся в безжурне небо, в ранкові роси. Бігаю босоніж, залишаючи за собою росянисту доріжку. Як хороше й добре. Ніщо тебе не турбує, не заважає насолоджуватися щасливими моментами життя. Вийду в поле, а там людей тьма. Всі працюють у поті чола. Біля трави я стою з вигостреною  косою.   Я люблю косити траву. Я косив так, наче природжений косар. Трава гармонійно відходила в один бік, утворюючи довжелезні ряди запашної люцерни. Ці синенькі квіточки так полюбляють бджоли, що не забувають боляче і корисно жалити мене.
Спочатку я страшно боявся бджіл, думав, що це якісь маленькі монстрики, від яких треба тільки подалі тікати. Та я  переборов свій страх, я тепер можу переглядати рамки з медом без маски. Я настільки виробив свій імунітет до цих крихітних комашок, що можу брати їх у руки, гладити, дивитися на них. А вони, як ті безпорадні малюки лепечуть щось по-бджолячому, наче звітують про свою роботу. Для мене це справжнє щастя. Коли я підношу вгору руки, бджілки синхронно злітають у небо на роботу.